Прочитала в №25 «ДТ» досить актуальну статтю «Будинок над Набережною». Вона не може залишити киянина байдужим до долі й історії нашого міста. Тому хочу розповісти дещо з життя будинків, зведених на схилах Дніпра. Мій особистий досвід підтверджує, що події, описані у статті О.Рожена як суто фантастичні, цілком можуть стати реальністю.

Я народилася і виросла в будинку №3 на вулиці Січневого повстання (це поруч зі станцією метро «Арсенальна». Раніше наша вулиця називалася Микільською — Микільський військовий монастир стояв на місці теперішнього Палацу дітей і юнацтва на площі Слави, а монастирські будівлі (зокрема їхні житлові приміщення) були й у нашому подвір’ї. Не беруся стверджувати, що саме — чи підземні ходи, прориті ченцями від Лаври до Зеленого театру й далі, чи близькість будинку до крутих схилів над Дніпром — впливало на стан нашого будинку, але, скільки себе пам’ятаю, він завжди вважався аварійним. Нас часто відвідували різні комісії, які перевіряли стан тріщин, що з’являлися у всіх квартирах невдовзі після ремонтів, але ми до цього звикли і не надавали особливого значення.

Проте 1968 року сталося щось таке, що змусило замислитися багатьох, чи такий уже надійний наш будинок? Була рання осінь. О пів на десяту вечора у квартирі почувся глухий удар, і будинок досить-таки сильно здригнувся. За вікнами було темно, тому можна було лише здогадуватися, що сталося. Прокинувшись уранці і визирнувши у вікно, ми вжахнулися від побаченого. Просто перед нашими вікнами зяяв кратер метрів 15 у діаметрі, з якого виглядали верхівки дерев. А в квартирі через усю стіну проходила тріщина, куди вільно входила рука. Картина, як тепер кажуть, із фільму жахів.

Я тоді була студенткою і, прийшовши на заняття, опинилася в центрі уваги, бо з повідомлень радіостанції Бі-Бі-Сі мої однокурсники вже знали, що десь на Печерську обвалилися чернечі ходи. Не знаю, що це було насправді, народ тоді не особливо втаємничували в це. Пам’ятаю, що було безліч комісій, яму швиденько зарили, тріщину в стіні заклали, посадили нові дерева.

Ще кілька слів про особливості й підступність схилів Дніпра, над якими стояв і донині стоїть будинок мого дитинства й юності. Просто з нашого подвір’я схилами вниз збігає доріжка до Зеленого театру. Стежиною ми бігали до Аскольдової могили і, як усі нормальні діти, яких під’юджує цікавість, досліджували всі підземні ходи й засипані входи, що вели невідомо куди. Можу лише сказати, що їх на схилах — безліч! Тепер я розумію, що всі ці вилазки були аж ніяк не безпечними. Ченці справді прорили під Києвом силу-силенну ходів, а особливо це стосується територій, що прилягають до монастирів — як тих, що нині існують, так і знищених. І мені здається, що цей чинник, поряд із небезпечними, схильними до зсувів, земляними породами, на яких стоїть Київ, не можна не брати до уваги.

Щодо Маріїнського парку можу сказати, що там уже безліч разів укріплювали схили, та сповзання їх до Дніпра все одно триває. На місці будинку, що зводиться на вулиці Грушевського, 9а, пролягала доріжка, що виходить із нашого подвір’я, огинає праворуч комендатуру і виводить до Маріїнського парку. Після кожної зими асфальт на ній починав «з’їжджати», з’являлися ями, тріщини. Асфальт «латали», через рік усе повторювалося знову.

Спостерігаючи нині за шаленим будівництвом у Києві, хочеться сказати: «Люди, подумайте, що робите! Адже за все доведеться відповідати!». Я впевнена, природу не можна перемогти із допомогою бетону, до неї потрібно підходити розумно і дбайливо, як, утім, і до своєї історії.