(Translated by https://www.hiragana.jp/)
 Селидове - Донецька область у складі УРСР | Інформаційно-пізнавальний портал
The Wayback Machine - https://web.archive.org/web/20130407165641/http://imsu-doneck.info:80/mista-i-sela-doneckoi-oblasti/selydove.html
Пошук від
Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Історичний інтернет-довідник
Історичний інтернет-довідник
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ



Селидове

Сторінка 1 з 14
Селидове розташоване за 44 км на північний захід від обласного центру - м. Донецька - у верхів'ї річки Солоної, яка протікає через місто зі сходу на захід. До найближчої залізничної станції Селидівка Донецької залізниці- 5
км. Автомагістраль Донецьк - Дніпропетровськ, яка проходить через місто, зв'я­зує його з основними районами країни, а численні сучасні асфальтовані дороги - з найближчими містами Донецької області та залізничними станціями Селидівка, Гродівка, Цукуриха, Гостра, Роя та ін. Селидівській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані міста Новогродівка, Гірник, Українськ і селища міського типу Курахівка та Цукурине. Населення Селидового становить 22 320 чоловік, а разом з на­званими населеними пунктами - 92 787 чоловік.
До XVI ст. в тих місцях, де тепер розташоване місто Селидове, протягом бага­тьох століть кочували, витісняючи одне одного, численні войовничі степові племена: авари, готи, гунни, печеніги, половці, а потім монголо-татарські орди і залежні від Кримського ханства ногайські татари. Пізніше, починаючи з XVI ст., ця місце­вість стала запорозьким займищем. За переказами, тут жив запорожець Губа, який займався скотарством і хліборобством.
Однак інтенсивне заселення цієї території почалося лише з другої половини XVIII ст., коли в результаті російсько-турецьких воєн було покладено край пану­ванню Туреччини та її васала - Кримського ханства в північному Причорномор'ї, а колишні запорізькі землі царський уряд віддавав дворянам, заселяв переселенцями з Росії, України та іноземними колоністами. В 1770-1773 рр. за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в колишніх козацьких займищах і місцевостях по берегах річки Солоної тимчасово оселилися молдавани і волохи, вихідці з-за Дністра. Вони й заснували селище. Через кілька років, близько 1782 року,
Пахмутська провінціальна канцелярія вирішила утворити на річці Солоній, поблизу яру Паліевського, державну військову слободу Селидівку. Волохів і мол­даван переселили звідси на постійне проживання в Землянки, Корсунь та інші волосько-молдавські селища Бахмутського повіту. А на їх місце прибули козаки Миргородського полку Полтавської губернії, які не потрапили до реєстру.
В наступні роки, рятуючись від феодально-кріпосницького гніту, сюди тікало багато сімей українських селян, міщан, козаків та інших вихідців з Чернігівської та Харківської губерній. У 1797 році в Селидівці було вже 927 жителів: 510 чоловіків і 417 жінок (майже всі українці).
Про походження назви села є дві версії. За однією з них, засновником Селидівки був запорозький козак на ім'я Селид. З майном на трьох возах він нібито переїжджав з Приазов'я додому, в Запоріжжя. Коли вбрід переправлявся через річку Солону, поламалась вісь одного з возів, і козак вирішив зупинитися в цих краях на зимівлю, а далі вирушити весною. Але ці місця виявились багатими на дичину та рибу, і тому козак змінив своє попереднє рішення: він залишився тут жити. Поруч з ним почали селитися на берегах річки Солоної й інші запорожці. За іншою версією, назву селищу нібито дав землемір, який межував наділи. За свою роботу він зажадав від селян оплати. А ті, після довгих роздумів, піднесли йому в подарунок сало, що землеміру не сподобалось, і він, образившись, назвав селище «Сало - дав - кою». Згодом, в результаті деяких звукових змін, виникло слово «Селидівка». До цього часу частина- жителів старшого покоління називає місто «Салидове, Салидівка».
Найменування слободи зустрічається вже в найдавніших офіційних докумен­тах. що зберігаються в архівах нашої країни. Державні селяни, які заселяли Сели­дівку, займались переважно хліборобством і скотарством. У перші роки жителі села мали досить землі. Царський уряд в той період інтенсивно заселяв і освоював пів­денні степи. Усім «вільним сільським обивателям», які сюди переселялися, виділялись у спадкове володіння земельні ділянки в З0 десятин на кожний двір. Іноді їм надавали грошові позички, дозволяли вільну торгівлю товарами домашнього ремесла. На де­який час (від 6 до 16 років) поселенці звільнялися від сплати податків, а надалі пла­тили в казну поземельні збори і податки. В кінці XVIII - на початку XIX ст. у Селидівці, як і в інших казенних селах Новоросії, існувало подвірно-спадкове зем­лекористування. Щороку селяни платили в державну казну грошовий оброк від З до 5 крб. з ревізької душі, відбували панщинні повинності, визначені інвентарями орендних казенних маєтків, а також сплачували різні грошові і натуральні державні повинності і податки. З початку 40-х рр. XIX ст., після передачі Селидівки у відання міністерства державного майна, замість подушного було введено податок з прибутку під домашніх промислів і поземельний оброк.
Все це важким тягарем лягало на плечі селян, призводило до розорення їх госпо­дарства і виділення сільської верхівки, яка захопила до своїх рук і управління слободою. Так, уже в 1797 році «громадським наймитом» у слободі був Д. В. Глушичев, одночасно він був і слобідським писарем, а

Селидове - cучасна карта