(Translated by https://www.hiragana.jp/)
 Сніжне - Донецька область у складі УРСР | Інформаційно-пізнавальний портал
The Wayback Machine - https://web.archive.org/web/20130407170008/http://imsu-doneck.info:80/mista-i-sela-doneckoi-oblasti/snizhne.html
Пошук від
Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Історичний інтернет-довідник
Історичний інтернет-довідник
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ



Сніжне

Сторінка 1 з 13
Сніжне розташоване в південно-східній частині Донецької області, за 78 км від обласного центру. По території Сніжного проходять автомобільна дорога Донецьк-Ворошиловград-Ростов та залізнична лінія Безчинська - Торез. В
межах населених пунктів, підпорядкованих міській Раді, розташовано 3 заліз­ничні станції: Безчинська, Соф'їно-Бродська, Мочалинський. За 15 км від міста протікає річка Міус. У східній частині Сніжного розкинулося лісове урочище - Леонтіївський Байрак. Населення - 64,4 тис. чоловік. Сніжнянській міській Раді підпорядковано 5 селищних Рад: Андріївська, Гірницька, Заліснянська, Первомайська та Сєверна.
Заселення території теперішнього міста почалося з 1784 року, коли козачий старшина Іван Васильєв, з дозволу військового кругу Області Війська Донського, від­крив заїжджий двір біля «Сніжного місця» - у XVIII ст. поштові ямщики так нази­вали балку Погорілу (нині центр міста Сніжного), яка взимку через снігові замети ставала непроїжджою. Територію, що прилягала до заїзду, після 1820 року заселили селяни. До 1864 року це селище називалося Василівкою, пізніше за ним закріпилася назва Сніжного.
На початок 1879 року тут проживало 360 чоловік. Селище входило до Новопавлівської волості Таганрозького градоначальства Області Війська Донського. Жителі його були переважно хліборобами; вони також виробляли будівельну цеглу та випалювали деревне вугілля.
У 1900 році навколо Сніжного почали видобувати антрацит. З дозволу уряду російські й іноземні капіталісти скуповували у місцевих поміщиків та куркулів зе­мельні ділянки для закладання шахт. Так виникли шахти цукрозаводчика Бродсьго, фабриканта Прохорова, купця Івоніна, підприємця Кольберга та інших.
Розробляти поклади антрациту намагалися й багаті селяни, які для цього орен­дували землю у своїх же односельчан. У 1900 році між Сніжнянською сільською гро­мадою і селянами Є. К. Суховерховим та Г. Т. Кукояпіним було укладено угоду, за я кою громада продавала їм ділянку для відкриття шахт.
Зростання вуглевидобутку поблизу Сніжного спонукало капіталістів подбати про його транспортування. В 1903 році група власників вугільних ділянок на чолі з Бродським звернулася до начальника Південно-Східного гірничого управління за дозволом на побудову залізничної вітки, що мала йти від рудників Бродського та Безчинського до станції Чистякове. Вони доводили вигідність цього, посилаючись на багаті поклади антрациту, наявні у даному районі. Вугілля можна було транспорту­вати звідси в різні місця країни. Крім того, капіталісти обіцяли почати розробку місцевих лісових урочищ, щоб збувати ліс у безлісні райони Донецького басейну. Проте російсько-японська війна, що почалася у лютому 1904 року, перешкодила будівництву залізниці.
Із спорудженням шахт зростав попит на робочу силу. Жителів Сніжного для цього невистачало: населення його збільшувалося дуже повільно. В 1913 році у се­лищі налічувалося лише 112 дворів, де проживало 863 чоловіка. Тому шахтовлас­ники наймали робітників-сезонників у найближчих селах. Частина зайшлих селян поступово осідала на шахтах. Навколо виростали робітничі селища з досить ви­разними назвами: «Собачівка», «Шанхай», «П'яний» та інші.
Умови праці й життя шахтарів були нестерпними. Середній заробіток становив 8-15 крб. на місяць. Робітникам дошкуляли штрафи, сваволя адміністрації. їх примушували купувати продукти для себе тільки в шахтних крамничках і по цінах, завищених навіть порівняно з ринковими. Робітники мешкали по 20-30 чоловік у казармах, спали на дерев'яних нарах.
Шахтар Михайло Савельєв, який один час тут керував соціал-демократичним гуртком, так писав про тяжку долю гірників:


Эх ты, шахта, родная, сырая, холодная! Скучно унылая, для хозяев лишь милая! Им одним даешь ты барыши огромные,
А другие томятся весь век свой голодные. Двенадцать часов день у нас рабочий: Не мешает, товарищи, добыть нам короче. Без обеда-завтрака прелью задыхаешься, Пылью, газом, копотью только и питаешься. Каждое мгновение находясь в опасности - Не живем, а маемся, век не видим радости...



Ці вірші М. Савельєва опубліковано в більшовицькій «Правде» 1 березня 1913 року.
До Жовтневої революції в селищі було всього дві школи: церковнопарафіяльна (на нинішній шахті № 9) та початкова, незадовго до лютого 1917 року перетворена на початкову школу підвищеного типу.


Сніжне - cучасна карта