Гексахорд
Гексахо́рд (лат. hexachordum, букв. шестиструнник, від дав.-гр. ἕ
Термін запровадив Гвідо Аретинський у трактаті «Послання про незнайомий розпів» маючи на увазі послідовність звуків тон-тон-півтон-тон-тон (до-ре-мі-фа-соль-ля). В XII столітті в нотних рукописах і маргіналіях до трактатів Гвідо гексахорди описаної структури фіксується також від звуків G і F, причому для останнього застосовується звук сі-бемоль (b molle), і гексахорд отримує назву «м'якого», тоді як гексахорд від G — твердим (durum, використовує звук сі).
В сукупності три гексахорди охоплюють увесь звукоряд григоріанського хоралу. Перехід від одного гексахорду до іншого (необхідний у тих випадках, якщо амбітус піснеспіву був ширший за сексту) з XIII століття отримав назву мутації.
- Chailley J. «Ut queant laxis» et les origines de la gamme // Acta Musicologica 56 (1984), SS. 48-69
- Sachs K.-J. Musikalische Elementarlehre im Mittelalter // Rezeption des antiken Fachs im Mittelalter // Geschichte der Musiktheorie, hrsg. v. F.Zaminer. Darmstadt 1990, SS. 105—162.
- Atkinson Ch. The critical nexus. Tone-System, mode and notation in early medieval music. Oxford, 2009.