Для зйомок свого психологічного фільму Стрембіцький обрав незвичайну київську натуру — Будинок ветеранів, у якому доживають роки самотні немолоді актори, та психоневрологічний диспансер з його дивним для багатьох устроєм.
Ой люлі-люлі, спатоньки хочу, покладу я головоньку на білую постелоньку, може, я засну... Фільм про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, і про те, що божевілля може бути і щастям, і горем.