Григо́рій Джама́лович Гусе́йнов (нар. 23 серпня 1950, м. Помічна Кіровоградської області) — український письменник, журналіст україно-азербайджанського походження[1].
Отже, народитися мені пощастило в знаменитому херсонському степу, що в усі часи мав своєрідну ментальність, власний характер і ритм життя. [...] За кілька годин можна дійти пішки від моєї хати до села Григорівки, де пройшли дитинство й юність Володимира Винниченка[2]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Львів, 17 серпня 2002 р.
З матір’ю я, зовсім ще малий, провідував у Новоукраїнській лікарні батька, якого туди відіслати вмирати зі сталінського кар’єра. Ми щодня проходили повз одноповерхову цегляну будівлю на три причільних вікна в центрі містечка, де 1936-го, виявляється, пробував заробити на шмат хліба зацькований Микола Вороний[2].
В кінці 1980-х я приїхав у сусідній з Кривим Рогом Новий Буг, на батьківщину Спиридона Черкасенка. Доробок письменника тоді вже значною мірою повернувся в Україну, але багато ще лишалося невиявленим, неопублікованим, недослідженим, життя митця знаємо й нині тільки поверхово. Зрештою, він і сам усвідомлював, що хрестоматійним в Україні йому ніколи не бути[2].
За якийсь десяток кілометрів від моєї рідної залізничної станції була церква, в якій хрестили малого Марка Кропивницького. В тому селі його батько був керуючим маєтку й саме тут мати кинула дрібного Марка й утікла з якимось військовиком. Я, тоді ще школяр, ходив селом, кружляв довкола порослого дерезою храму й раптом відчув, що замурзаний, голодний і неприхищений, нікому не потрібний, позбавлений опіки й турботи, Марко Кропивницький, тут, поруч, – варто тільки простягнути руку, й можна торкнутися його, почути дитячу сповідь; я відчував його присутність у забутому Богом селі. Хто знає, може, надто спекотним того дня видалося сонце, й усе це мені лише уявлялося[2]...
Я ходив у такому ж безталанному селі Глиняному й записував імена тих, чиї батьки могли бачити тут Миколу Вороного чи тих, з ким його брутально хапали на тутешніх вулицях енкавеесівці, щоб за кілька днів розстріляти[2].
В Первомайському я стояв разом з місцевим краєзнавцем біля залізничного переходу саме в тому місці, де 27 листопада 1952 року впав (знеможений голодом) і помер видатний історик Михайло Слабченко. Випадковій людині запам’яталися його останні слова: «Боже, помирає нізащо український академік»[2].
Стаття у Вікіпедії
