Антоніо Ґрамші

|box_width=

Антоніо Ґрамші
італ. Antonio Gramsci
Західна філософія
Антоніо Грамші (фото початку 1920-х)
Народження	22 січня 1891(1891-01-22) Алес, Італія
Смерть	27 квітня 1937(1937-04-27) (46 років) Рим, Італія крововилив у мозок
Поховання	Римський протестантський цвинтар
Громадянство (підданство)	Королівство Італія
Знання мов	італійська і Сардська мова
Ім'я при народженні	Antonio Gramsci
Діяльність	політик, журналіст, письменник, економіст, літературний критик, історик, соціолог, публіцист, театральний критик
Школа / Традиція	Марксизм
Основні інтереси	держава, громадська думка, політика, ідеологія, соціологія, філософія історії
Значні ідеї	гегемонія, органічна інтелігенція, пасивна революція, історицизм
Вплинув	Альтюссер, Перрі Андерсон, Зігмунт Бауман, Реймон Вільямс, Майкл Гардт, Едвард Саїд, Джудіт Батлер, Гобсбаум, Лаклау, Муфф, Антоніо Неґрі, Пазоліні, ґрупа «Праксіс», Пуланзас, Олександр Тарасов, Фуко, Хомський
Alma mater	Туринський університет і Lc G.M.Dettori-Cagliarid
Літературний напрям	континентальна філософія, західний марксизм, Неомарксизм і Marxist humanismd
Зазнав впливу	Кроче, Антоніо Лабріола, Лєнін, Маркс, Сорель
Визначний твір	В'язничні зошити
Історичний період	Філософія XX століття
Посада	член Палати депутатів Королівства Італіяd
Партія	Італійська комуністична партія
Конфесія	атеїзм
У шлюбі з	Julia Schuchtd
Автограф
Нагороди	премія Віареджо (1947)
Антоніо Ґрамші у Вікісховищі

Антоніо Ґрамші (італ. Antonio Gramsci; 22 січня 1891, Алес, о. Сардинія — 27 квітня 1937, Рим) — італійський революціонер, теоретик марксизму, засновник і керівник Італійської комуністичної партії.

Життєпис

Дитинство та юність

Антоніо Ґрамші народився на острові Сардинія та був четвертим з семи дітей в родині дрібного службовця Франческо Ґрамші (албанця з походження). Ще в юності у Ґрамші проявився інтерес до літератури. Раніше захоплення соціалізмом брата Дженнаро суттєво вплинуло на його подальший розвиток.

1897 року його батько за підозрою в зловживанні службовим положенням був посаджений до в'язниці на 5 років. Незабаром після цього його мати з дітьми переїхала в Ґіларцу, де Антоніо закінчив початкову школу. У 11 років він на два роки поступив на роботу в податкову службу в Гіларце, щоб допомогти своїй родині, надзвичайно обмеженої в матеріяльному пляні. Одначе він продовжив навчатися самостійно і врешті-решт повернувся до школи, де виявилися його блискучі здібності по більшості предметів.

Вигравши державну стипендію, вчився у Туринському університеті на факультеті літератури, де спеціалізувався на лінгвістиці. Його викладач Маттео Бартолі був прихильником неолінгвістики й заохочував Грамші збирати сардинські діалекти та традиції. Через проблеми зі здоров'ям і безгрошів'я Грамші так і не закінчив університет.

Політична діяльність

1913 року вступив до Італійської Соціалістичної Партії (1892—1994). Дописував до соціялістичних ґазет «Ґрідо дель пополо» («Голос народу») і «Аванті!» («Вперед!»), займався просвітницькою діяльністю серед робітників Турина. Після антивоєнного повстання у Турині в серпні 1917 Ґрамші було обрано секретарем міської секції соціялістичної партії.

В умовах післявоєнного революційного підйому в Італії Ґрамші виступав ініціятором руху за створення фабрично-заводських рад, що стали своєрідною формою боротьби італійських робітників за владу у 1919—1920. Під впливом ідей французького синдикаліста Жоржа Сореля (1847—1922) Ґрамші писав, що фабрично-заводські ради допомогли згуртуватися робітничій клясі та дозволили робітникам усвідомити своє місце у виробничій сфері, а також набути навичок, необхідних для створення нового суспільства та держави нового типу в період, коли буржуазія більше не в змозі ґарантувати розвиток продукційних сил.

«L'Ordine Nuovo» (1920)

У цей період він — разом з Пальміро Тольятті, Умберто Террачіні та иншими молодими соціялістами — видавав і редагував ґазету «Ордіне нуово» («Новий порядок»). Саме у статтях, опублікованих в «Ордіне нуово», Ґрамші на основі ретельної аналізи структури італійського суспільства розпочав теоретичну роботу над питанням рушійних сил революції в Італії і висунув завдання боротьби за союз промислового пролєтаріяту Півночі зі селянством Півдня, наголошуючи, що такий союз є найважливішою передумовою успішної боротьби за геґемонію пролєтаріяту в конкретних італійських умовах.

На XVII з'їзді соцпартії у Ліворно (січень 1921) стався розлам, і ліве крило партії (числом від третини до чверти делєґатів) сформувало самостійну комуністичну партію. Одним із лідерів молодої партії став Ґрамші. З травня 1922 року до листопада 1923 року Ґрамші, як делегат до III (Комуністичного) інтернаціоналу від Італії, жив і працював у Москві. Обраний депутатом, 1924 року Ґрамші повернувся до Італії, де очолив італійську компартію і повів боротьбу за перетворення її з сектантського уґрупування перших років на партію, базовану на масовому русі.

Ув'язнення

На початку 1920-х в Італії поступово установлювалася фашистська влада. 27-30 жовтня 1922 Національна Фашистська Партія орґанізувала «похід на Рим», що після нього король Віктор Еммануїл III доручив лідеру партії Беніто Муссоліні сформувати уряд. Уже до того фашисти мали 36 місць у парляменті з 535 (для порівняння: комуністи мали 15), їх підтримувала Народна партія, що того ж 1922 року взяла участь у формуванні уряду разом з фашистами. Проте влітку наступного 1923 року вона поділилася думками з фашистами і на виборах 1924 року пішла з власним списком. 18 листопада 1923 був прийнятий «закон Ачербе», що давав преференції у формуванні складу парляменту партії-переможниці на виборах: так у квітні наступного року фашисти отримали ⅔ депутатських місць. 2 жовтня 1925 було створено фашистські «корпорації», що об'єднали найманих працівників і роботодавців, поклавши таким чином край профспілковому руху.

Після 9 листопада 1926, згідно із «Законом про захист держави», в Італії були розпущені опозиційні партії, закриті опозиційні ґазети та позбавлені мандатів депутати з нефашистських партій. Депутати-комуністи були заарештовані. Серед них був і Ґрамші.

Пазоліні на могилі Ґрамші

Спочатку першого секретаря компартії відправили на о. Утіка, де його в купі з багатьма «неблагонадійними» було інтерновановано. 1928 року трибунал засудив Ґрамші до 20 років ув'язнення, і його відправляють спочатку до однієї в'язниці, потім до иншої. Більшу частину свого строку він провів у в'язниці Турі (поблизу міста Барі). На свободу вийшов внаслідок амністії через одинадцять років — смертельно хворим. Помер у лікарні Квізізана в Римі.

Тіло Ґрамші кремовано, його поховано у загальній могилі на цвинтарі Верано. По війні Ґрамші перепоховають на римському протестан-тському (анґлійському) цвинтарі.

Ідейна спадщина

Південне питання

Ґрамші прагнув виявити всі ті кардинальні проблеми, що не були вирішені в боротьбі за національне об'єднання і продовжували гальмувати економічний і політичний розвиток країни. Він досліджував в історичному плані проблему розриву між містом і селом, Північчю і Півднем, інтелектуалами та народом. Тим-то особливо велику увагу Ґрамші приділяв вивченню проблеми відсталості Півдня Італії — так званому південному питанню, яке він розглядав насамперед як питання селянське. За Ґрамші, сільськогосподарський Південь був по суті колонією промислової Півночі — саме нещадна експлуатація селян Півдня уможливили капіталістичний поступ на Півночі.

«В'язничні зошити»

Спочатку через інтенсивну партійну роботу, а пізніше через ув'язнення і погіршення здоров'я Ґрамші не мав часу для розробки цілісної теорії, для написання книжок чи навіть памфлетів. Його теоретичні знахідки і відкриття розкидані по сторінках 29 зошитів, які він вів у фашистській тюрмі між 1929 і 1935. У цих зошитах він спробував вивчити кілька важливих питань, котрі хотів, коли з'явиться можливість, дослідити в низці книг.

Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до німецького філософа Ґеорґа Геґеля (1770—1831), себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» (державного апарату) — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об'єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано через примус).

Термін «геґемонія» є запозиченим у російських соціял-демократів кінця XIX ст.: ті послуговувались ним у дискусії про провідну ролю робітничої кляси підчас майбутньої революції у Росії. Запозичивши власне термін, Ґрамші вживав його, описуючи політичний устрій, який ув Европі 1920-30-х суттєво відріжнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії у Західній Европі, базоване не тільки на примусі, а й на своєрідній згоді, створювало умови, що унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією, — почерез штурм влади (маневреної війни). Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми позиційної війни, що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Ця боротьба заходить ув історії не вперше: инші суспільні кляси за инших історичних обставин змагалися за суспільний провід.

У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали (або «працівники розумової праці») почерез інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, об'єднання громадян тощо. Інтелєктуали, що обслуговують панівну клясу, працюючи в сфері громадянського суспільства, можуть бути «традиційними інтелєктуалами», «успадкованими» з попередніх історичних епох (наприклад, священиків), так і виховуватися самою панівною клясою (наприклад, шкільні вчителі, офіцери, журналісти, письменники, філософи, політтехнолоґи тощо). Останніх Ґрамші назвав «орґанічними інтелєктуалами».

Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту як революційної кляси завжди є революційною інтеліґенцією. Орґанізаційною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія, де відбувається її відбір.

За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретично-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. З дальшим розгортанням революційних суспільних перетворень, з дальшим долученням мас до управління власним життям і суспільством загалом, «функції» інтелєктуалів виконуватиме повсякчас більше людей: вони самостійно розроблятимуть і втілюватимуть в життя політичні та господарські завдання, орґанізовуватимуть суспільні процеси і керуватимуть ними. Це означатиме справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування б'юрократії, яка зароджується саме за монополізації права приймати суспі-льно важливі рішення малим гуртом інтелєктуалів.

Марксизм й історичний матеріялізм Ґрамші позначав терміном «філософія практики», що його він запозичив в свого співвітчизника Антоніо Лябріоли. Так він підкреслював особливість марксизму як вчення, що в ньому теорія має перебувати у нерозривній єдності з практикою. Марксизм може допомогти масам стати головними дієвими особами історії, адже виробляє критичне мислення і цілісне світобачення, що спонукає до активних дій.

Ґрамші виступав проти двох — вельми впливових у його дні — теоретичних позицій, що вели до пасивности, що її можна виразити фразою «ми маємо ставитися до життя по-філософські». Першою був ідеалізм італійського геґельянця Бенедетто Кроче (1866—1952), другою — спрощений і механістичний варіянт марксизму російського більшовика Ніколая Бухаріна (1888—1938) (Ґрамші залишив чимало критичних заміток на популярний підручник марксистської соціолоґії «Теорія історичного матеріялізму» останнього).

Чільне місце у «В'язничних зошитах» займають параґрафи, замітки та нариси, присвячені проблємам італійської історії. Його історичні дослідження відріжняє широта тематики: в них розглядаються проблєми історії Італії від епохи Відродження (XV—XVI ст.ст.) до періоду фашизму (1922—1943). Головною метою історичних досліджень Ґрамші була наукова розробка проблєми геґемонії пролєтаріяту. З розробкою цієї проблєми тісно пов'язані всебічні дослідження, присвячені епосі Рісорджименто — періоду боротьби за національне визволення й об'єднання Італії у XIX ст.. На конкретних історичних прикладах Ґрамші показує, що союз із селянством визначає політичний успіх тієї сили, що здійснює керівну ролю у цьому союзі. Ґрамші розглядає Рісорджименто як буржуазну революцію, що залишилася незавершеною головне тому, що в Італії не здійснили революційних перетворень на селі.

Нова національна держава постала наслідком «пасивної революції»: італійська ліберальна буржуазія боялася активної участи народних мас (насамперед селянства) в об'єднавчому русі, а італійські революційні демократи («Партія дії»), що виступали за створення республіки, відштовхували від себе селянські маси тим, що не наважувалися вирішувати аґрарне питання у революційний спосіб. Збереження февдальних пережитків, слабкість демократичних сил зумовили внутрішнє безсилля ліберально-монархічного режиму, що чітко проявилися по першій світовій війні (1914—1918). Така історичне «спадщина» Рісорджименто полегшила захоплення влади фашистами.

Література та мистецтво

Постійну увагу Ґрамші привертали питання літератури й мистецтва: вже у другій половині 1910-х він писав літературну та театральну критику для «Аванті!»). Терміном «національно-народне» Ґрамші позначав мистецтво та літературу, що допомагають завоювати та втримати геґемонію: «національно-народний» означає не інтелєктуальний чи космополітичний, але такий, що звертається до народного життя та допомагає політичній мобілізації народних мас.

Твори

• Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт. (Opere di Antonio Gramsci, 12 voll., 1948—1971)
• В'язничні зошити, 4 тт. (Quaderni del carcere, 4 voll., 1975)
• Тексти 1913—1926 рр., 6 тт. (Scritti 1913—1926, 6 voll., 1971—1987)

Видання українською

• Антоніо Ґрамші. В'язничні зошити. Вибрані записи / Пер. з іт. — Київ: Вперед, 2014. — 241 стор. ISBN 978-617-7061-07-5
• Антоніо Ґрамші. В'язничні зошити. Вибрані записи / Пер. з іт. — 2-е вид., перероб. і доп. — Київ: Вперед, 2017. — 417 стор. ISBN 978-966-97690-0-8

Література

Книжки

• Михаил Грецкий. Антонио Грамши — политик и философ. — Иосква: Наука, 1991. — 159 с. (рос.)
• Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с. (рос.)
• Роман Тиса. Визволення людини. Нариси з історії суспільної думки XX ст. — Київ: «Вперед», 2023.
• Perry Anderson, The Antinomies of Antonio Gramsci, London: New Left Review, 1976. (англ.)
• Giulio Angioni, Gramsci e il folklore come cosa seria, in Fare, dire, sentire. L'identico e il diverso nelle culture, Il Maestrale, 2011. (італ.)
• Nicola Auciello, Socialismo ed egemonia in Gramsci e Togliatti, De Donato, Bari 1974. (італ.)
• Nicola Badaloni et al., Attualità di Gramsci, Il Saggiatore, Milano 1977. (італ.)
• Giorgio Baratta, Antonio Gramsci in contrappunto. Dialoghi col presente, Carocci, Roma 2008. (італ.)
• Norberto Bobbio, Saggi su Gramsci, Feltrinelli, Milano 1990. (італ.)
• Carl Boggs, The Two Revolutions: Gramsci and the Dilemmas of Western Marxism, London: South End Press, 1994. (англ.)
• Guido Davico Bonino, Gramsci e il teatro, Einaudi, Torino 1972. (італ.)
• Iain Chambers, Esercizi di potere. Gramsci, Said e il postcoloniale, Meltemi editore, Roma 2006. (італ.)
• Alberto Mario Cirese, Intellettuali, folklore, istinto di classe, Einaudi, Torino 1976. (італ.)
• Benedetto Fontana, Hegemony and Power: On the Relation between Gramsci and Machiavelli, London-Minneapolis: University of Minnesota Press, 1993. (англ.)
• Biagio De Giovanni et al., Egemonia Stato partito in Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1977. (італ.)
• Ferdinando Dubla, Massimo Giusto (a cura), Il Gramsci di Turi — Testimonianze dal carcere, Chimienti editore, 2008. (італ.)
• Michele Filippini, Gramsci globale. Guida pratica agli usi di Gramsci nel mondo, Odoya, Bologna 2011. (італ.)
• Giuseppe Fiori, Vita di Antonio Gramsci, Laterza, Roma-Bari 1989. (італ.)
• Giuseppe Fiori, Gramsci Togliatti Stalin, Laterza, Roma-Bari 1991. (італ.)
• Eugenio Garin, Con Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1997. (італ.)
• Valentino Gerratana, Gramsci. Problemi di metodo, Editori Riuniti, Roma 1997. (італ.)
• Luciano Gruppi, Il concetto di egemonia in Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1972. (італ.)
• Eric Hobsbawm, Gramsci in Europa e in America, Laterza, Roma-Bari 1995. (італ.)
• James Joll, Antonio Gramsci, New York: Viking Press, 1977. (італ.)
• Domenico Losurdo, Antonio Gramsci. Dal liberalismo al comunismo critico, Gamberetti editrice, Roma 1997. (італ.)
• Mario Alighiero Manacorda, Il principio educativo in Gramsci. Americanismo e conformismo, Editori Riuniti, Roma 1970. (італ.)
• Michele Martelli, Gramsci filosofo della politica, Unicopli, Milano 1996. (італ.)
• Rodolfo Mondolfo, Da Ardigò a Gramsci, Nuova Accademia, Milano 1962. (італ.)
• Raul Mordenti, Gramsci e la rivoluzione necessaria, Editori Riuniti University Press, Roma 2011. (італ.)
• Chantel Mouffe (ed.), Gramsci and Marxist Theory, London: Routledge & Kegan Paul, 1979, pp. viii+288. (англ.)
• Leonardo Paggi, Antonio Gramsci e il moderno principe, Editori Riuniti, Roma 1970. (італ.)
• Gerardo Pastore, Antonio Gramsci. Questione sociale e questione sociologica, Belforte, Livorno 2011. (італ.)
• Hugues Portelli, Gramsci e il blocco storico, Laterza, Bari 1976. (італ.)
• Angelo Rossi, Giuseppe Vacca, Gramsci tra Mussolini e Stalin, Fazi editore, Roma 2007. (італ.)
• Angelo Rossi, Gramsci da eretico a icona. Storia di un «cazzotto nell'occhio», Guida editore, Napoli 2010. (італ.)
• Angelo Rossi, Gramsci in carcere. L'itinerario dei Quaderni (1929—1933), Guida editore, Napoli 2014. (італ.)
• Battista Santhià, Con Gramsci all'Ordine Nuovo, Editori Riuniti, Roma 1956. (італ.)
• Antonio Santucci, Antonio Gramsci. 1891—1937, Sellerio, Palermo 2005. (італ.)
• Paolo Spriano, Gramsci e Gobetti. Introduzione alla vita e alle opere, Einaudi, Torino 1977. (італ.)
• Paolo Spriano, Gramsci in carcere e il partito, Editori Riuniti, Roma 1977. (італ.)
• Giuseppe Tamburrano, Gramsci: la vita, il pensiero e l'azione, Lacaita, Bari-Perugia 1963. (італ.)
• Palmiro Togliatti, La formazione del gruppo dirigente del Partito comunista italiano nel 1923—1924, Editori Riuniti, Roma 1974. (італ.)
• Palmiro Togliatti, Scritti su Gramsci, Editori Riuniti, Roma 2001. (італ.)
• Giuseppe Vacca, Gramsci e Togliatti, Editori Riuniti, Roma 1991. (італ.)

Статті

• К. Богуславська. Ґрамші Антоніо // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.178 ISBN 978-966-611-818-2
• И. Григорьева. Антонио Лабриола и Антонио Грамши // А. В. Адо (ред.). Проблемы новой и новейшей истории. — Москва: Издательство Московского университета, 1972. — 286 с.(рос.)
• Э. Я. Егерман. Антонио Грамши о крестьянском вопросе в Италии // Вопросы философии (Москва). — 1950. — № 1.(рос.)
• М. Н. Іваницький. Антоніо Грамші (до 25-річчя з дня загибелі в фашистських катівнях) // «Український історичний журнал» (Київ). — 1962. — № 2. — Стор. 143—144.
• В. О. Копилов. Антоніо Грамші: неомарксистська експлікація діалектики влади і знання // Гуманітарний часопис (Харків). — 2005. — № 4. — Стор. 10-17.
• Г. Кудрявцева. Партія в системі поглядів Антоніо Грамші // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. «Історія та географія». — 2013. — Вип. 49. — Стор. 97-99.
• Régis Debray, «Schema for a Study of Gramsci», in New Left Review, I/59, January-February 1970, pp. 48–52.(англ.)
• Antonio Carrannante, «Sull'uso di 'galantuomo' in Gramsci», in Studi novecenteschi, 2013, 1, pp. 205–218.(італ.)
• Antonio Carrannante, «Antonio Gramsci e i problemi della lingua italiana», in Belfagor, 30 settembre 1973, pp. 544–556.(італ.)
• Eric Hobsbawm, «Gramsci and Political Theory», in Marxism Today, July, 1977, pp. 205–213.(англ.)
• Wolfgang Fritz Haug, «Gramsci's Philosophy of Praxis from One Century to the Next», in boundary 2, Vol. 26, No. 2 (Summer, 1999), pp. 101–117.(англ.)
• Peter Ives, «‘Global English’: Linguistic Imperialism or Practical Lingua Franca?», in Studies In Language & Capitalism 1, 2006, pp. 121—141.(англ.)
• Michael R. Krätke, «Antonio Gramsci's Contribution to a Critical Economics», in Historical Materialism, 19.3 (2011), pp. 63–105.(англ.)
• Spurgeon Thompson, «Gramsci and James Connolly: Anticolonial Intersections», in Interventions, vol. 5, no.3, 2003, pp. 371–381.(англ.)

Див. також

• В'язничні зошити
• Італійська комуністична партія
• Західний марксизм

Посилання

Твори Ґрамші

• Твори Антоніо Ґрамші [Архівовано 27 травня 2019 у Wayback Machine.] на сайті Е-бібліотека «Чтиво»
• Революція всупереч «Капіталові» (1918) [Архівовано 1 листопада 2015 у Wayback Machine.]
• Деякі сторони південного питання (1926) [Архівовано 23 лютого 2015 у Wayback Machine.]
• Про політичне керівництво кляси до і після взяття влади (1929) [Архівовано 10 травня 2014 у Wayback Machine.]
• Сучасний Державець (1931—1932) [Архівовано 11 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Цезаризм (1932) [Архівовано 15 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Ораторство, усна творчість, культура (1933) [Архівовано 17 листопада 2021 у Wayback Machine.]

Про нього

• Володимир Артюх. Грамші в соціальних науках: антропологія (2018) [Архівовано 20 жовтня 2018 у Wayback Machine.]
• Ерік Гобсбаум. Ґрамші та політична теорія (1977) [Архівовано 12 лютого 2015 у Wayback Machine.]
• Роман Тиса. Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші (2011) [Архівовано 7 січня 2012 у Wayback Machine.]
• Роман Тиса. Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів (2014) [Архівовано 2 лютого 2015 у Wayback Machine.]
• Роман Тиса. Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші (2018) [Архівовано 29 травня 2019 у Wayback Machine.]
• Ґрамші // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.