Неоконфуціанство
Неоконфуціанство | |
Дата створення / заснування | 8 століття |
---|---|
Країна | Китай, Японія і Корея |
Неоконфуціанство (кит. трад.:
- Вчення Шляху (кит.
道学 , дао сюе) — використовувався одним із апологетів неонконфуціанства Чжу Сі (1130–1200), однак поширення не отримав через плутанину із даосизмом та стародавніми китайськими культами. - Вчення Принципу (кит.
理学 , лі сюе) — використовувався з 1241 року в китайській династії Сун для позначення неоконфуціанської школи Чен-Чжу (кит.程 朱 学派 ). Її засновниками вважаються Чжу Сі та представники лоянської школи, брати Чен Хао (1032–1085) та Чен І (1033–1107). - Вчення Серця (кит.
心学 , сінь сюе) — використовувався з 16 століття для позначення неоконфуціанської школи Лу-Ван (кит. 陆王学派 ). Її засновниками вважаються Лу Сяншань (1139–1192) та Ван Янмін (1472–1529). - Вчення Реальності (кит.
事 学 , ші сюе) - Вчення Мудрості (шен сюе)
- Вчення Сун (кит.
宋 学 , сун сюе) — використовувався в часи династії Цін (1644–1912).
У найвужчому сенсі неоконфуціанством називають вчення філософів 11 — 12 століття, які були виокремленні офіційною «Історією Сун» у філософський напрямок «Вчення Шляху», а саме Чжоу Дуньї, Чжан Цзая, Чен Хао, Чен І, Чжу Сі, а також їхніх найближчих учнів і послідовників. У широкому сенсі неоконфуціанством називають вчення всіх китайських мислителів 11 — 17 століття, часів династії Сун та Мін (Ван Тінсян), в роботах яких провідною темою виступала тема конфуціанства. За часів династії Цін розвилося так зване ханське вчення, один із різновидів неоконфуціанства. Одним з його представників був Дай Чжень.
Назви неоконфуціанства підкреслюють його різні аспекти: «вчення Сун» — час виникнення; «вчення реалістичності» — «реалістичність» і «практичність» на противагу даосизму і буддизму, які проповідують відхід у недію і заперечують реальність; «вчення шляху» — дотримання істинного шляху — Дао; «вчення мудрості» — визнання за кожною людиною можливості особисто досягти «досконалої мудрості» в силу апріорі «доброї природи» людини.
Центральними поняттями неоконфуціанської філософії є природа людини (
Занепад класичного неоконфуціанства був викликаний розвитком напрямку каочжен
Сучасне «неоконфуціанство» (Нове Конфуціанство[en]) відійшло від текстологічного зосередження та отримало характер філософської течії що вживає традиційний термінологічний апарат у полеміці із західною філософією.
- Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
- Неоконфуціанство // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 420. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
- (рос.) Алексеев В. М. Китайская литература. М., 1978.
- (рос.) Алексеев В. М. Конфуцианство в Китае. М., 1982.
- (рос.) Кобзев А. И. Философия китайского неоконфуцианства. М., 2002.
- (рос.) Конрад Н. И. Запад и Восток. М., 1972.
- (рос.) Радуль-Затуловский Я. Б. Конфуцианство и его распространение в Японии. М. — Л., 1947.
- (рос.) Торчинов Е. А. К характеристике этической доктрины неоконфуцианства //
- (рос.) Фэн Юлань. Краткая история китайской философии. СПб, 1998.
- (рос.) Неоконфуціанство